Срібна вода

Більше двохсот років тому М. В. Ломоносов дав просте і зрозуміле визначення поняття "метал". Він писав: "Метали - тіла тверді, ковкі, блискучі". І дійсно, залізо, алюміній, мідь, золото, срібло, свинець, олово та інші метали, з якими людям доводиться стикатися, повністю відповідають такому формулюванню. Але ж недарма кажуть, що немає правил без винятків. У природі існує більше вісімдесяти металів, і тільки один з них при звичайних умовах знаходиться в рідкому стані. Цей метал називається ртуттю.

На прикладі ртуті і її антипода вольфраму можна переконатися в тому, який широкий діапазон властивостей металів. Якщо вольфрам плавиться при температурі 3410 °С (для порівняння - температура полум'я в робочому просторі мартенівської печі навіть в фокусі горіння не перевищує 2000 °С), то ртуть навіть в лютий мороз продовжує залишатися рідкою, починаючи твердіти лише при -38,9 °С. Як можна впевнитися, хоч ртуть і вольфрам належать до однієї великої сім'ї металів, близькими родичами їх не назвеш.

Вперше ртуть була заморожена в 1759 році. У твердому стані вона являє собою сріблясто-синюватий метал, що нагадує за зовнішнім виглядом свинець. Якщо ртуть налити в форму, що має обриси молотка, а потім швидко охолодити до температури твердіння, наприклад, рідким повітрям, то ртутним молотком можна з успіхом забити цвях в дошку, але при цьому потрібно поспішати, оскільки такий інструмент буде дуже недовговічним і може розтанути прямо на очах.

Ртуть - найважча з усіх відомих рідин: її щільність 13,6 грам на кубічний сантиметр. Це означає, що літрова пляшка ртуті важить більше, ніж відро з водою. Якби якийсь штангіст опустив би свою сталеву штангу не на поміст, а в резервуар зі ртуттю, то цей важкий снаряд не потонув би в ній, а залишився б погойдуватися на поверхні рідкого металу, як пробка в воді: адже залізо значно легше ртуті.

Людина знайома зі ртуттю з доісторичних часів. Вона згадується в працях Аристотеля, Теофраста, Плінія Старшого, Вітрувію та інших стародавніх вчених.

Латинська назва ртуті "гідраргірум" з'явилася в I столітті н. е. і означала в перекладі "срібна вода". У ті часи з ртуттю мали справу лікарі, і в цьому немає нічого дивного, адже ще в давнину були добре відомі її лікарські властивості. Правда, деколи застосування ртуті в лікувальних цілях носило вельми оригінальний характер. У літературі описані, наприклад, випадки, коли при завороті кишок хворому вливали в шлунок 200-250 грамів ртуті. На думку древніх ескулапів, які пропонували такий спосіб лікування, ртуть завдяки своїй тяжкості і рухливості повинна була промандрувати по хитросплетіннях кишок і розправити своєю вагою їх перекручені частини. Можна уявити, до яких наслідків приводили подібні експерименти.

У наші дні заворот кишок усувають іншими, більш надійними способами, але різні сполуки ртуті і зараз широко застосовують в медицині: так, сулема має дезінфікуючі властивості, каломель служить проносним, меркузал використовують як сечогінний засіб. Деякі ртутні мазі вживають при шкірних та інших захворюваннях.

Однак ртуть може впливати на людський організм не тільки цілюще, але й згубно: багато сполук і пари цього елементу викликають часом гостре отруєння або поступово руйнують здоров'я і психіку людини. Медики встановили, що ртутна інтоксикація зазвичай призводить до невиправданих спалахів гніву. Це дало привід історикам висунути таку гіпотезу: оскільки цар Іван Грозний, якого непокоїли болі в суглобах, довгий час користувався ртутними мазями, саме вони-то і стали причиною його неприборканої запальності, частих гнівних нападів, в один з яких він і убив свого сина. Симптоми ртутного отруєння виявлялися і в інших особливостях самодержця - постійних галюцинаціях, підозрілості, відчутті близької біди. Паталогоанатомічне дослідження царських останків підтвердило правомірність такої точки зору: в кістках було виявлено підвищений вміст ртуті.

Ртуть зіграла фатальну роль у долі й інших європейських монархів. В XVI столітті Швецією правив король Еріх XIV. В 1568 році його скинув з престолу його ж брат Іван III, який прагнув захопити владу будь-якою ціною. У деяких історичних документах, що дійшли до наших днів, містяться натяки на те, що Еріх XIV був отруєний. Шведські вчені вирішили перевірити, чи це так. Але яким чином відтворити картину подій, що відбулися більше чотирьох століть назад? Завдяки сучасним методам аналізу, заснованим на досягненнях ядерної фізики, неможливе стало можливим. Оскільки останки короля збереглися, його волосся піддали ретельному дослідженню. І що ж з'ясувалося? Вміст ртуті в волоссі короля значно перевищував норму і, таким чином, версія про отруєння Еріха XIV отримала переконливе наукове підтвердження.

Як встановили історики, які вивчали архіви XVII століття, ртутне отруєння було причиною смерті і англійського короля Карла II з династії Стюартів. Правда, в цьому випадку винен був сам потерпілий. Захопившись алхімічними ідеями, король обладнав при дворі лабораторію, де проводив весь вільний від державних справ і полювань час, прожарюючи і переганяючи ртуть, яка користувалася у алхіміків великою популярністю. Вченим вдалося знайти документи, в яких описувалися симптоми хвороби Карла II: дратівливість, судоми, хронічна уремія. Ці недуги викликаються тривалим впливом ртутної пари. Врятувати короля не вдалося, хоча придворні зцілителі перепробували усі найнадійніші засоби тодішньої медицини, включаючи кровопускання, хінін і навіть прикладання до голови гарячих прасок.

Відомий і такий факт: в 1810 році на англійському кораблі "Тріумф" більше двохсот людей отруїлися ртуттю, що вилилася з бочки.

Тому не дивно, що в багатьох країнах деякі виробництва, пов'язані із застосуванням ртуті та її сполук, наприклад, виготовлення ртутних фарб, категорично заборонені законом. У тих випадках, коли без ртуті не обійтися, проводять різні профілактичні заходи, які оберігають здоров'я робітників від її шкідливого впливу.

(За матеріалами книги С. І. Венецького "Розповіді про метали" та Вікіпедії)